Образ квітів, флористичних композицій і форм має глибоке коріння у візуальному мистецтві, що сягає давнини. Люди зображували квіти в печерах, вирізьблювали флористичні візерунки на неолітичних знаряддях праці, використовували квіткову символіку в релігійному живописі та створювали власні унікальні стилі зображення квітів — як, наприклад, Ван Гог чи Шагал. Квіти, як частина людської культури, несуть у собі глибокі нашарування сенсів, знаків, символів і емоцій — ми використовуємо їх у повсякденному житті та в соціальних ритуалах — від весілля до похорону. Саме тому художників так приваблюють квіти — і вони прагнуть зображати їх знову й знову. Для будь-якого митця це справжній виклик: знайти нові рівні емоційного висловлювання у темі, до якої мистецтво звертається вже тисячоліттями.
У цій статті ми хочемо познайомити вас із роботами двох унікальних художниць, чиє квіткове зображення набуває нових вимірів — філософського, концептуального та інструментального.
Міла Роша
Одна з улюблених художніх стратегій Міли Роші — поєднання двох об’єктів, які на перший погляд належать до різних світів: людського й нелюдського. Але це розділення — лише зорове. Квіти й рука. Людина й природа. Рух і нерухомість. У її роботах рослинний і людський світи проникають одне в одного. Це метафора голки, що входить у шкіру — або, можливо, відсилання до «дилеми їжаків» Шопенгауера.
У роботах Міли руки зображені відділеними від тіла — ніби вони плавають у повітрі. Але вони фактично виконують функцію квітів. Вирвані, апатичні, застиглі в жесті дотику до квітки. Квіти ж, навпаки, набувають людських рис — у них біль, розгубленість, туга, дратівливість і глибоке проживання моменту.
І все ж — між рукою і квіткою проходить чітка межа, позначена візуально. Як би відсторонено не виглядала рука, вона завжди має зв’язок із людським світом — про це свідчать багатодекоровані манжети. Квіти ж часто існують у цілковитій порожнечі — поруч іноді з’являються інші природні елементи: павутина, листя, павуки.
Мистецтво Міли Роші створює крихкі та напружені сцени. Але це не напруга конфлікту, а напруга самого буття. З витонченою іронією вона відображає трагічну абсурдність і ненавмисну театральність реальності, яку ми проживаємо день за днем.
Марія Денисенко
Квіти як присмак втрати. Квіти як відчуття, яке неможливо висловити словами. Квіти як фрагмент існування — самостійний і водночас такий, що розпадається, розшаровується на межі між речами.
Неймовірно точні й майстерно написані квіти в роботах Марії Денисенко викликають складні, але хвилюючі емоції. Вони ніби говорять музикою й змістом. Спершу здається, що вони звертаються до нас як загадки — об’ємні, багатошарові, просякнуті новими смислами, які викликають у глядача впізнавання, емпатію та присутність.
Її сміливі й фактурні мазки надають квітам ваги: будь то у вазі, на вулиці чи на поверхні води — вони стають свідками та носіями глибокого емоційного досвіду, народженого якоюсь умовною “Подією X”. Але суть цієї події — не важлива. Можливо, вона трапилась лише для того, щоб залишити емоційний резонанс, який неможливо звести до слів — і який можна передати лише живописом.
Майстерність художниці дозволяє їй вкладати складні переживання у, здавалося б, прості композиції — та ці композиції не мають дна. Вони поглинають глядача повністю — створюючи ефект повної емоційної присутності в картині.
Ольга Балашова
