Півтора року без дому. Саме стільки часу провів у депортації Богдан Єрмохін. У Росію підлітка незаконно вивезли з Маріуполя у складі групи з 31-єї дитини. Декілька разів хлопець намагався самостійно втекти з РФ, але спроби були невдалими. Там йому навіть вручили повістку у військкомат. Після численних звернень до української влади, зокрема, напряму до Володимира Зеленського, і набуттям його справою публічності, у день свого повноліття – Богдан Єрмохін нарешті повернувся до України. Журналісти проєкту «Ти як?» поспілкувалися із Богданом. Про життя у депортації, погрози, цькування і те, як почуваються українські діти в Росії і не лише – хлопець ексклюзивно розповів Радіо Свобода.
– Богдане, зараз ми в центрі Києва. Чи був ти тут раніше?
– Ні, я не був тут ніколи. Але тут дуже красиво, по-своєму.
– Навколо нас ти бачиш зруйновану російську техніку. Ти на неї дивився, що ти відчуваєш, які думки?
– Я відчуваю тепло на душі, відчуваю, що ми переможемо скоро, що духом не здаємося і сильніші за всіх, хто може бути.
– Я рада вітати тебе в Україні. Я писала про тебе не один матеріал. Чи бачив ти їх?
– Так, я все бачив. Мені знайомі, з якими я спілкувався, надсилали, коли я був на території окупанта. Було дуже приємно, що про мене не забувають, і надія залишалася, що я повернуся додому.
Депортація в Росію
– Скільки часу від початку великої війни ти залишався в Маріуполі?
– Близько трьох місяців.
– Що було з тобою далі?
– Депортували в Росію.
– Вам запропонували виїхати в Росію?
– Нас особливо не питали, у нас документів не було, тобто – у нас вибору особливого не було. Нас поставили перед фактом: «Ви їдете», і все. Ми з надією на краще, з надією, що ми – люди розумні – якось виберемося, поїхали.
Але у будь-якому випадку виїжджати з Маріуполя було безпечніше.
В Маріуполі більше тижня ми б не прожили, у нас їжа вже закінчувалася повністю.
– Наскільки я розумію, спочатку ти був в Донецьку. Чи можеш ти пояснити, як так сталося, що твої друзі, одногрупники з училища всі опинилися в Донецьку в одній лікарні?
– Ні, така доля. Так воно мало бути, значить.
– Далі вас автобусами і літаком перевезли в Росію. Ви були в санаторії «Поляни» (підпорядкований Управлінню справами президента РФ – ред.). Ти був в складі групи з 31 дитини. Чи знаєш, де зараз інші хлопці та дівчата?
– Взагалі так, вони всі в сім’ях (російських сім’ях – ред.). З більшістю – після того, як були в Донецьку, навіть коли переїхали – я більше не бачився. І не чув про них.
– А що в Росії тобі чи іншим українським дітям розповідали про Україну?
– Багато чого: що тут дітей на органи здають. Але, як бачите, я живий тут сиджу. Що мобілізують всіх і навіть дітей. Там багато пропагандистських сюжетів про це і багато дітей навіть з мого списку (ідеться про групу з 31 однієї дитини, яку разом вивезли з Маріуполя до Росії – ред.) в це вірять, на превеликий жаль.
– Чи пам’ятаєш ти Святославу, Олександру і Матвія Межевих, які були разом з тобою?
– Так, пам’ятаю, хороші такі діти. Я їм допомагав максимально.
– А як ти їм допомагав?
– Їх не ображав ніхто. Навіть не смів ніхто підійти до них, під моїм захистом і моїх друзів. У них все було добре і вони спокійно дочекалися свого батька.
– Чи бачив ти цю зустріч батька з дітьми?
– Так, я бачив. Я спілкувався з батьком. Я йому казав: «Так пощастило, що ви можете забрати їх, а нас не можуть. Але ми якось протримаємося».
– Ти навчався у Росії?
– Так, я навчався.
– Де ти навчався і на кого?
– В Можайському технікумі – на автомеханіка.
– А це ти сам такий фах для себе обрав?
– Хоч десь вибір був.
– Як до тебе ставилися твої одногрупники, однокурсники?
– Не дуже… Навіть дуже погано. Але, оскільки я хлопець не слабкий, то відкрито мене не ображали.
– А чим вони тебе ображали?
– Тим, що я «хохол» – за їхніми словами – що я повинен «валити» назад. Я так і робив, в принципі.
– Ти був в сім’ї Ірини Рудницької. Розкажи, як там до тебе ставилися, як ти ставився до цієї сім’ї?
– Скажу, що в сім’ї не так вже погано було. Ірина Рудницька, опікунка моя, максимально навіть в кінці показала, що вона тільки за те, щоб я поїхав.
Підтримала, допомогла і відпустила. В принципі, хороша людина. Але, знову-таки, проти влади їхньої вона б сама не пішла.
– А які останні слова в аеропорту вона тобі сказала?
– Що любить мене. Як сина.
– Коли ти зрозумів, що ти хочеш залишити Росію?
– Чесно, перших пів року я відходив від всього. Я був закритим після всього, що було в Маріуполі. Я навіть не розумів де я, що я. А от як відійшов, зрозумів, що я не вдома, мені некомфортно.
От навіть коли я приїхав, я почав відчувати себе людиною, відчувати себе вільніше і бути більш відкритим.
– Я бачила відео, де ти говорив, що кожен день це була твоя внутрішня боротьба із собою. Поясни, в чому полягала ця боротьба?
– Те, що будучи в колі ворога, які такі патріоти своєї країни, налаштовують тебе проти твоєї ж країни, у тебе відчувається внутрішня боротьба з самим собою/
З одного боку ти розумієш, що треба говорити, а з іншого – розумієш, що не можна так говорити. У тебе Батьківщина інша, і тебе чекають вдома.
Маріуполь, війна
– Одну з своїх пісень ти написав про Маріуполь. Про що вона?
– Вона про рідне місто, про те, яке воно красиве, які всі дружні в ньому і те, що його більше ніхто не побачить таким, яким воно було.
Тільки на фотографіях і в спогадах.
– А яким ти востаннє запам’ятав Маріуполь?
– Прямо перед виїздом?
Зруйноване місто. Я називаю це місто-примара, тому що дуже багато людей там загинуло. Я жив в єдиному дев’ятиповерховому будинку у всьому районі, я бачив усі вибухи, всю техніку, яка йшла. Було більш страшно, ніж тим, хто не бачив цього всього.
– Де ти ховався? Що їв?
– В підвалі всі були. Їли все, що знаходили, все, що було – запаси, які залишилися. У сусідніх будинках люди просили воду – і ми з другом вирішили: а чому б ні?
Ми самі собі їздимо по воду, чому б людям по дорозі не привезти? Нам давали пляшки – ми вантажили, привозили. Все.
– А де ви цю воду брали?
– У нас криниця була недалеко, чиста вода виходила.
– Що ти бачив у Маріуполі?
– Бачив вибухи, кожен другий дім був зруйнований – або наполовину, або повністю. В кожному дворі було по 30 людей мертвих. Там же у дворі їх закопували. Якось так.
– Розкажи про дівчинку, яку ти тримав на руках.
– Чесно, важка історія. Я можу тільки сказати, що побачив її в той момент, коли вона кричала: «Допоможіть». Побачив її маму мертву поруч.
Я її тримав на руках з надією, що я щось зможу зробити. Але я розумів, що нічого не зроблю. Намагався якось своєю посмішкою їй показати, що все буде добре. Але нічого доброго не було.
– Чи пам’ятаєш ти щось про своїх батьків?
– Про рідних батьків мало чого. Тільки імена. До шести років вони були зі мною. Такі моменти обірвалися в пам’яті дуже швидко. Якось так.
– Хто на початок великої війни був твоїм опікуном?
– Опікуном був директор, директор мого училища. Він поїхав, забрав з собою документи і зняв з себе всю відповідальність. Я вважаю, що це неправильно.
– Чи правильно я розумію, що ані директор, ані працівники училища не дзвонили до вас, не писали, коли почалася війна?
– Ні, всі нас залишили на той момент. Нас перевезли в інше місце, сказали, що будуть допомагати, приїжджати, але нікого не було.
– А хто перевіз?
– Директор. Єфименко. Ми були на окраїні міста, він перевіз нас недалеко – прямо до головного входу заводу Ілліча.
– Вас з одного гуртожитку перевезли в інший?
– Так.
– І весь цей час ти, люди, які навчалися в цьому училищі, були у цьому другому гуртожитку?
– Так.
– Ти досі не знаєш, де цей директор зараз?
– Ні. Знаю тільки, що він зняв з себе відповідальність і сказав, що він повинен нас тільки фінансувати.
– Що ти відчуваєш до цієї людини?
– До нього злість є.
Але всі ми люди, може, він злякався війни – і втік.
Як я знаю, він був в Донецьку з пораненням, може, з цієї причини намагався втекти. Він міг нам хоча би віддати документи, тому що без документів я не міг потрапити на територію України назад. У мене була така можливість. Були автобуси з Маріуполя на підконтрольну Україні територію Запоріжжя. Але тільки з документами.
А в нас їх не було. (Раніше в коментарі Радіо Свобода директор заявив, що зняв з себе відповідальність за дітей. А від повторного запиту дати пояснення відмовився – ред.).
– «Навіть якщо я не стану відомим, я залишуся легендою. Який півтора року стояв проти всіх, а тепер – зі всіма проти одних. Запам’ятайте, що за чорною смугою – завжди біла. Вся країна зі мною, а з вами – тільки брехня. Я гордо можу сказати, що я – українець». Що ти мав на увазі під цими словами, коли їх писав?
– Це коли росіяни говорили, що я не повернусь, а крутили свої оці пропагандистські сюжети. Я от щодо цього написав, що раніше я був сам проти всіх, проти них всіх. А тепер – зі мною всі, коли підняли шум, так би мовити. Всі стали за мене.
Ми всі проти них. І те, що за мною правда, а за ними – брехня.
Втеча з РФ і дописи про Україну
– Було декілька спроб твоєї втечі. Що ти можеш про них розказати?
– Нічого.
– Як Ірина Рудницька і Марія Львова-Бєлова реагували на твої спроби втечі і на твоє бажання повернутися додому?
– Я от вже говорив, Рудницька Ірина Львівна вона досить нормально ставилася, з розумінням. А Львова-Бєлова – вона дуже злилася.
– Марія Львова-Бєлова розповідала не один раз, що ви з нею були в досить близьких відносинах. Чи справді ти з нею спілкувався і про що?
– Бачилися кілька разів, спілкувалися. Загалом – чогось такого не було.
– Чи правда, що ви були друзі з Пилипом Головнею, який зараз в сім’ї Марії Львової-Бєлової?
– Так, ми з ним були найкращі друзі.
– А коли ви взагалі з ним познайомилися?
– Я тоді ще в дев’ятому класі вчився в Маріуполі, в №65 школі. А він у восьмому класі вчився. От ми там і подружилися. З того моменту ми спілкувалися, спілкувалися і от зустрілися в Донецьку.
– Як він зараз?
– Я не можу говорити. Це йому дуже зашкодить.
– Ти дуже багато своїх дописів присвячував Україні, писав про те, що сумуєш за Україною. Не страшно тобі, будучи в Росії, було писати такі слова?
– Ні краплі не страшно. Що б вони зробили? В будь-випадку вони б мою думку не змінили ніяк.
– Після цих дописів тобі не погрожували?
– Були моменти. Там не тільки представники влади, представники закону, були і цивільні. Вони всі – сліпі патріоти. Тому їм все одно, що думати, що говорити.
– Одну зі своїх пісень ти присвятив українським захисникам. Будучи в Росії, знаю, що тобі було дуже важливо, щоб вони знали, що ти це написав для них. Чому тобі це було важливо?
– Щоб вони вірили в себе, в перемогу, що навіть люди з такою важкою ситуацією, як у них, доволі складною, вони також в них вірять. І не перестають вірити в перемогу.
Щоб була мотивація, щоб вони не падали духом. І тільки тоді ми зможемо перемогти, коли падати духом не будемо.
– Тобі в Росії пропонували квартиру. Що це за житло і чому ти від нього відмовився?
– Квартира як квартира. Відмовився тому, що українців за гроші не купиш. Ми не такі.
Повернення в Україну і створення фонду
– Згадай день свого повернення. Як це відбувалося?
– В перший день я навіть не розумів де я, як я. Душа раділа кожну секунду, посмішка була на обличчі. Було дуже приємно. Я чого би тільки чекав на 18 років, але точно не цього.
– Що ти відчув, коли побачив Валерію, свою сестру, яка приїхала тебе забирати?
– Щастя відчув, тепло, те, що рідна людина поруч.
– Коли ти коли ти вже перетнув українсько-білоруський кордон, які емоції в тебе були?
– Радість. Мені зразу вручили прапор України, і я, обіймаючи його, пішов далі. От тоді я зрозумів, що вся моя боротьба, все закінчилося. Але, як я збагнув, це все не кінець. Там дуже багато дітей, яким також потрібна наша підтримка. І про них теж забувати не треба.
– Розкажи, що ти зараз плануєш робити?
– Ми будемо з друзями відкривати благодійний фонд для допомоги з поверненням наших дітей. Я вважаю, що ніхто в наші країні, абсолютно ніхто, не знає повністю на 100% як, що відчуває там дитина, що треба робити і як повернутися. На 99,9% знає тільки моя адвокатка Катерина Бобровська, тому що вона завжди була поруч і підтримувала мене максимально. Як і сестра моя.
– А що відчуває дитина українська, яка є там?
– Вона чується покинутою. Кожна дитина відчуває себе покинутою. Ми навіть самі не дізнаємося, поки дитина не звернеться, нічого не робимо. А чому, якщо ми знаємо, якщо дитина хоче додому – нічого не робимо?
Тільки після мого звернення до Зеленського, тільки після мого звернення до апарату Лубінця – всі реально зрозуміли, що я хочу додому. Хоча я заявляв про це раніше.
Ми просто мовчимо і тягнемо, поки діти зненавидять нас. А ми так не повинні робити.
– Ти знаєш багато українських дітей, які депортовані в Росію?
– Я знаю дуже багато дітей і знаю, що багато хоче додому. Але, знову, ми мовчимо, ми нічого не робимо. Може, щось і робимо, але це робимо приховано – і вони навіть про це не знають. Вони відчувають себе покинутими. Вони там відчувають себе затиснутими і ще й – покинутими своєю ж Батьківщиною. Це дуже жахливе відчуття.
З маленькими Росії простіше працювати, вони можуть змінити все і сказати, що вони там народилися. А от з старшими дітьми так уже не вийде.
У нас є велика проблема в тому, що зробити опіку не можуть люди, які не знають цієї дитини особисто. А багато там дітей, в яких немає родичів взагалі. І ми не можемо повернути їх ніяк. Більшість дітей там – з дитячих будинків, і ми нічого не можемо зробити з цим. З родичами набагато легше повертати дітей.
– Тобі в Росії вручили повістку і ти міг потрапити в російську армію. Зараз ти в Україні, тобі 18 років, теж є можливість потрапити в українську армію. Ти готовий до цього?
– Така можливість є, але я навчаюся. Я цього тут не боюся. Навіть якщо потраплю, то тільки за власним бажанням.
– Я розумію, що, напевно, з народження ти був російськомовним. Чи вчиш ти українську мову?
– Так, я вчу українську мову і надіюся, що через декілька тижнів я буду вільно говорити. Усі півтора року я не міг її спокійно вчити, тому що важко було.
– Але частину своїх пісень ти писав українською.
– Так, це те, що я пам’ятав до війни. Я ж вчив українську мову, вчився в школі, де викладали українську мову.
98% знань української мови в мене є. Тільки повторити цих 2% – і все буде гарно.
– Зараз ти проводиш збір для українських захисників. Що ти плануєш придбати і кому хочеш допомогти?
– У мене є друг близький із Маріуполя, який пішов в перший день війни в ЗСУ. Зараз він звернувся до мене за допомогою. У них є все: дрони, їжа, вода. Але немає термобілизни.
Він звернувся за допомогою, щоб я зібрав гроші, або знайшов термобілизну, хоч якусь – і віддав їм. Я
музикою займаюся – і в найближчі два-три місяці я випущу повний альбом на підтримку наших хлопців на фронті. Надіюся, що це будуть дуже гучні пісні і вони будуть почуті всіма.
– Ти вирішив продовжувати навчатися в Україні. Який ти фах для себе обрав і чому?
– На автомеханіка, це – теж моя справа. Я у всьому стараюся встигати, але в мене в крові – автомеханіка. В мене тато рідний цим займався раніше.
– Ти зараз маєш тимчасове житло. Де ти плануєш жити далі?
– Апарат уповноваженого з прав людини України повідомив, що вони будуть щось вирішувати далі. Після гуртожитку мені немає де жити. Мій спадок в Маріуполі зруйнований повністю. Можливо, обіцянки не давали, але сказали, що допоможуть.
– Повернувшись в Україну, ти записав пісню під назвою «Батьківщина». Про що вона?
– Про Маріуполь, як я загалом покинув місто, про Україну, що де б я не був – я не забуду. Я з України більше не хочу нікуди їхати.
